Марія Тимошук (уроджена Божко) народилася 14 січня 1940 року в селі Хоцунь Любешівського (нині Камінь-Каширського) району Волинської області. Її батьки, Мефодій і Ганна, були селянами; крім Марії, у них було ще троє дітей: Іван, Степанида та Надія. Дядько Марії по материнській лінії на початку Другої світової війни служив у польській армії і потрапив у полон до німців. За словами Марії, він опинився в концтаборі Аушвіц.
Під час нацистської окупації села родина допомагала євреям тікати. Марія згадує, що її батько та старша сестра переправляли їх до іншого села на конях. Сім’я не залишилася неушкодженою під час бойових дій - їхній будинок потрапив під бомбардування і згорів дотла. У 1943 році нацисти провели в селі Марії операцію, щоб покарати жителів за допомогу партизанам. Під час цієї операції вони депортували багатьох мешканців села до Німеччини на примусові роботи, зокрема і сім’ю Марії. Спочатку вони прибули до Ерфурта, Тюрінгія, а потім були перевезені до Орламунде, де їх помістили в табір для іноземців. Пізніше їх перевели до міста Шльойзінген, де батьки Марії та її старша сестра Степанида працювали на заводі з виробництва боєприпасів Zieh und Stanzwerk GmbH. Навіть чотирирічну Марію та її шестирічного брата змусили працювати на заводі кілька тижнів - сортувати бойові патрони.
Поруч із заводом було два табори примусової праці, у дерев’яних бараках утримували українців, італійців, росіян, чехів, поляків і білорусів. Усі примусові робітники зі Східної Європи були зобов’язані носити фабричний одяг, нашивку “ОСТ”, номер і медальйони: “У них була пластикова кольорова кісточка з інформацією про те, хто в якому цеху працює - зелений, червоний, жовтий - щоб охоронець знав, хто в який цех пішов”. Марія згадує, що в таборі їх погано годували і доводилося виживати на юшці, гнилій брукві та черствому чорному хлібі. Коли її батьки поверталися ввечері з роботи, вони зазвичай отримували каструлю якогось супу. Одна німкеня іноді годувала дітей крихтами хліба - для них це було схоже на свято. Марія досі зберігає маленьку іконку, яку жінка подарувала їй та її братові як оберіг.
Умови для гігієни в таборі були жахливими, люди хворіли. У червні 1944 року Марія, її брат і молодша сестра захворіли на тиф. Надя не змогла одужати і померла. Їй було лише 11 місяців. Її поховали на кладовищі в Шльойзінгені. Табір також був сповнений інших небезпек для дітей. Марія згадує, як помер один з її товаришів по табору, коли діти гралися біля водонапірної вежі: “Там були солдати з автоматами, у них не було собак, і вони гонили нас: “Kleine, zurück” (“Повертайтеся, малі”). Але ми були дітьми. Як ми могли їх слухати? І що вони зробили? Вони пустили електричний струм по дротові. Одного з нас вбило, і ми більше туди не ходили”.
Наприкінці війни Шльойзінген був майже повністю зруйнований. Марія пам’ятає, як дівчата з табору забігали в розбомблені магазини міста і грабували речі. Одна з них принесла Марії цілу купу дитячого одягу.
Незадовго до кінця війни сім’ю Марії розділили: батька забрали копати окопи, а завод боєприпасів закрили у квітні 1945 року з наближенням американських військ. Примусові робітники боялися, що їх можуть розстріляти. Марія з матір’ю та братами і сестрами кілька тижнів переховувалася в лісі.
Після звільнення сім’я отримала пропозицію переїхати до США, але старша сестра Марії відмовилася. Тоді сім’я вирушила назад в Україну пішки та на возі. Коли вони зупинилися на ночівлю у Львові, їх пограбували. У них майже нічого не залишилося - ні особистих речей, ні документів - лише німецькі талони на хліб, які сім’я спалила. Коли вони нарешті дісталися до свого села Хоцунь, там не було де жити, і вони були змушені переїхати до родичів. Батько Марії повернувся через місяць, і возз’єднана сім’я оселилася в будинку бабусі в селі Дольськ.
Після повернення додому для сім’ї настали важкі часи. Батьки Марії захворіли, і дітям довелося піти у колгосп, щоб забезпечити сім’ю: “У тата була скалічена нога, у мами теж застудилися нирки, тому вона була опухла і нічого не могла робити. У 10 років я вже пішов працювати в колгосп. У нас була така дитяча секція”. Коли Марія підросла, вона пішла працювати в лісове господарство, і паралельно навчалася в школі. Щоб заробити гроші, влітку вона збирала ягоди та гриби в лісі: “Ми їх (ягоди та гриби) возили в Білорусь, можна було обміняти на полотно та інші матеріали, бабусі на кофту, мені на спідницю, мамі з татом на сорочку”.
Марія продовжувала працювати в лісовому господарстві протягом семи років, після чого неодноразово змінювала професію: працювала продавчинею в магазині, завідуючою складом, а також завідуючою клубом у своєму селі. Сьогодні їй 82 роки і вона живе в селі Кульчин Ковельського району Волинської області. У неї четверо дітей. Її онука працює провідницею евакуаційного потягу під час російсько-української війни.
Автори: Джіюн (Сеул), Лукас (Геттінген), Штефан (Геттінген)